Поки сучасний Харків втрачає позиції в рейтингах бізнес-столиць, а великі підприємства мігрують на захід країни, історики та старожили згадують часи, коли місто було епіцентром підпільного збагачення. Саме тут народився феномен “цеховиків” – підприємців-нелегалів, які заробляли мільйони на хронічному дефіциті радянської економіки.
Харків вважався неофіційною столицею цього руху завдяки потужній легкій промисловості та статусу ключового транспортного вузла. Місцеві “ділові” демонстрували дивовижну винахідливість, перетворюючи копійчану сировину на золоті гори. Схеми були витонченими: на заводах гумових виробів замість дешевих шлангів масово “шльопали” дефіцитні калоші, а на хутряних фабриках замість дорослих кожухів шили дитячі шубки, заощаджуючи понад половину матеріалу без втрати в ціні.
Таємниця успіху Боруха Мойсейовича
Серед касти підпільних мільйонерів була постать, чиї статки, за переказами, затьмарюють капітали сучасних олігархів. Його знали як “Дядю Борю”. На відміну від колег, які хизувалися зв’язками з криміналом або купували лояльність партійних бонз колосальними хабарями, він залишався тінню. Борис Мойсейович обрав специфічну нішу – денатурат.
Ця технічна рідина, призначена для чищення примусів та розведення лаків, у народі називалася “синеньким” або “зелененьким”. Через низьку ціну – близько рубля за пляшку при собівартості у 4 копійки – денатурат мав шалений попит серед певного контингенту. Однак вживання такого “коктейлю” зазвичай оберталося трагедіями: від чорнильного дихання до повної сліпоти чи смерті. “Дядя Боря” винайшов геніальний хід: він змінив рецептуру, мінімізувавши отруйні добавки та замінивши їх нетоксичними барвниками, що зробило продукт відносно безпечним для вживання.
- Клей “БФ” або “Борис Федорович” – його очищали від смоли за допомогою солі та дриля;
- “Тормозуха” – технічна рідина, яку крали з автобаз;
- “Табуретовка” – сурогат, що виганявся зі столярного клею на основі кісток і сухожиль тварин.
Свій шлях Борис Мойсейович розпочав у 40 років. Покинувши перспективну посаду в тресті, він влаштувався звичайним експедитором на лікеро-горілчаний завод. Згодом він створив там “лівий” нічний цех, де виробляли денатурат за його особливим рецептом. Потоки продукції розтікалися ринками Харкова, Полтави, Сум та Дніпра. Прибутки були фантастичними: літр “пійла” обходився у 20 копійок, а продавався за 2 рублі.
“Сім’я Дяді Борі жила підкреслено скромно: трикімнатна квартира на Павловому Полі, дача на Печенігах та звичайна “шістка”. Єдиною розкішшю була щотижнева коробка свіжих далекосхідних крабів”, – згадував згодом його родич на прізвисько “Француз”.
Зникнення легенди та ізраїльський фінал
У середині 80-х над імперією цеховиків почали згущуватися хмари. Коли правоохоронці розкручували гучну справу за участю директорів овочебаз і торгівельних мереж, розслідування раптово “заглухло”. По місту ширилися чутки, що за лаштунками стояв саме всемогутній Борис Мойсейович.
Крапку в історії харківського мільйонера поставив 1990 рік. Легендарний ділок емігрував до Ізраїлю, оселившись у власному будинку в Ашдоді на березі моря. Як саме він зміг вивезти свої колосальні заощадження з СРСР – досі залишається однією з найбільших таємниць тіньового Харкова. На згадку про нього залишилися лише спогади про вантажівки з денатуратом, які щоранку виїжджали на міські ринки, та міф про людину, яка зробила мільйони на технічному спирті.