Пошуки, що тривали понад дванадцять місяців, завершилися телефонним дзвінком про збіг ДНК. Харків’янин Ігор Свічкарьов, стрілець-гранатометник 225-го окремого штурмового полку, повернувся додому “на щиті” — через рік після свого останнього бою в Курській області.
Історія Ігоря — це шлях людини, яка не вміла стояти осторонь. Вперше він одягнув однострій ще у 2015 році, пройшовши крізь пекло Бахмута та Попасної під час АТО. Після демобілізації повернувся до цивільного життя, працював водієм та експедитором, виховував двох доньок. Проте квітень 2023 року став для родини точкою неповернення. Попри вмовляння дружини та матері, чоловік знову прийшов до військкомату. Його аргумент був коротким і безапеляційним: “Я піду вас захищати”.
“Він завжди у всьому шукав позитивні сторони. Друзі знали: якщо зателефонують йому, він обов’язково підбадьорить чи пожартує. Навіть на фронті він оберігав нас — ніколи не розповідав деталей, аби ми не хвилювалися. Тільки повторював: «Все буде добре, ми переможемо»”, — згадує дружина захисника Марина Свічкарьова.
Від зупинки тролейбуса до запеклих боїв на Курщині
Їхня історія кохання почалася два десятиліття тому на звичайній харківській зупинці, коли обоє були ще студентами технікумів. Офіційно побралися у 2017 році. Марина досі зберігає найтепліший спогад про чоловіка: як він зосереджено розставляв помитий посуд на кухні, а вона обіймала його ззаду, відчуваючи абсолютний спокій та безпеку.
Військова географія Ігоря Свічкарьова була розлогою:
- Бої за Мар’їнку в Донецькій області;
- Оборона на Оріхівському напрямку в Запорізькій області;
- Спецоперація в Курській області РФ (село Лебедівка).
Саме в Лебедівці 29 грудня 2024 року зв’язок із бійцем обірвався. Почався довгий рік невідомості, який Марина називає найважчим випробуванням у житті.
Боротьба за правду та обіцянка жити заради дітей
Дружина військового оббивала пороги всіх можливих інстанцій. Листи летіли до СБУ, Червоного Хреста, Координаційного штабу і навіть до Ватикану та послів іноземних держав. Жінка брала участь у акціях у Києві, намагаючись бодай щось дізнатися про долю чоловіка. Проте відповіді були ідентичними: “Інформація відсутня”.
Страшна звістка прийшла 30 грудня 2025 року. Після підтвердження ДНК-експертизи Марина зібрала доньок — 11-річну та 5-річну — на кухні. Вона пообіцяла їм знайти тата, і вона дотримала слова, хоч і знайшла його вже неживим. Молодша донька тепер втішає себе тим, що тато став янголом, який продовжує їх берегти.
8 січня 2026 року Ігоря Свічкарьова поховали на Алеї слави в Харкові. Тепер Марина робить усе, аби пам’ять про нього жила далі: подає заявки до меморіальних проєктів та на встановлення імені чоловіка на стелі в центрі міста. Попри біль, вона продовжує грати з дітьми в ігри, читати їм казки та спілкуватися з родиною загиблого, бо знає — Ігор понад усе хотів би, щоб вони продовжували жити.