Для нацгвардійця з Кіровоградщини на ім’я Денис війна під Покровськом перетворилася на випробування, де межа між життям і смертю вимірювалася кожним кроком по мінному полю. Отримавши важке поранення, він не просто вижив, а зміг пройти довгий шлях до своїх, покладаючись лише на власну витримку та плече побратима.
Тактика “м’яса” проти залізної оборони
Оборона селища Єлизаветівка на Покровському напрямку нагадувала безперервний конвеєр ворожих штурмів. Денис згадує, що російські війська діють за жорстким, але примітивним алгоритмом: спочатку позиції “прасують” дрони, потім вступає артилерія, і лише після цього йде піхота.
Окупанти демонструють вражаючу байдужість до власних життів – вони здатні йти у наступ навіть тоді, коли по квадрату б’є їхня ж арта. Українські захисники діють інакше, цінуючи кожну людину, проте натиск ворога доводилося стримувати під постійними “скидами” та обстрілами.
Поранення наздогнало Дениса під час спроби ліквідувати двох окупантів, які підбиралися до позиції. Вибух. Спалах. Спершу нестерпна спека, а за мить – різкий холод.
“Я перевірив ногу – тече тепле, кров. Подивився на побратима – він теж за живіт тримається. Турнікет там не накладеш, треба було тільки тампонувати. Я не розгубився, давай бігом сам собі це робити”, – розповідає боєць.
У той момент головним ворогом був страх. Денис чітко усвідомлював: втрата контролю дорівнює смерті. Принцип “поранили когось – маєш допомогти” став для нього і його напарника з позивним “Писар” єдиною інструкцією з виживання.
Дорога крізь мінний хаос
Коли рація видала коротке “Вийти зможете?”, вибору фактично не було. Попереду чекали дев’ять кілометрів шляху, який вони щойно подолали, заходячи на позиції. Проте тепер кожен метр давався з боєм проти власного тіла.
- Постійні обстріли з мінометів та атаки дронів під час руху.
- Необхідність йти слід у слід, бо крок вбік означав підрив на “пелюстках” або вистрибуючих мінах.
- Боротьба з відкатом адреналіну, коли біль у пораненій нозі стає нестерпним.
Писар, попри рану в животі, постійно говорив до Дениса, не даючи йому знепритомніти або відстати. Вони роззнайомилися вже в дорозі, пообіцявши один одному зустрітися після госпіталю. Своє слово стримали – нещодавно побратими побачилися у Вінниці, вже під час реабілітації.
Денис бачив ворога не лише через приціл. Йому доводилося брати росіян у полон. Один із них, 42-річний колишній в’язень з Якутська, здався сам, просто почувши постріли у повітря.
За спостереженнями нацгвардійця, російські солдати часто не розуміють, куди і навіщо їх кидають. Ними рухає не ідея, а страх перед власними командирами, які можуть розстріляти за відступ. Вони продовжують вірити у міфи про “фашистів”, але в їхніх очах – лише порожнеча та переляк.
Фундамент майбутньої перемоги
Для Дениса поняття перемоги є цілком конкретним і позбавленим зайвого пафосу. Це відчуття власної правоти, яке дає силу стояти до кінця.
Він переконаний: оскільки українці захищають свій дім і свій народ, правда на їхньому боці. А там, де правда, завжди буде і перемога, яка обов’язково настане, адже кожен метр цієї землі належить тим, хто готовий за неї боротися.