Прага, головний вокзал. На пероні біля потяга на Перемишль – величезна купа людей. Чути українську, чеську, англійську мову. Син-військовий повертається з короткої відпустки назад до Харкова, на бойові позиції. Батько проводжає його поглядом і ловить себе на думці: це відчуття несправедливості нікуди не йде.
Відпустка була довгою – Прага, Рим, Неаполь, Відень, Зноймо, Брно. Попереду інший маршрут – Дрогобич, Львів, Харків. У Дрогобичі саме проходить фестиваль Бруно Шульця, там виступав Жадан. Можливо, ще встигнуть побачитися. А потім – фронт.
Скільки українців зараз у Чехії
Натовп на пероні – не випадковість. Чехія переживає унікальний демографічний момент. Разом із тими, хто отримав тимчасовий захист після 2022 року, і тими, хто жив у країні раніше, українська громада налічує понад 600 тисяч людей. Це близько 5,6% населення країни. Жодна інша велика європейська держава не має такої щільності українців на квадратний метр.
На платформі, як у краплі води, – вся трагедія міграції. Мами з дітьми. Дідусі й бабусі, яким часом нікуди повертатися – їхні будинки перетворені на згарища.
Столітнє дежавю чеської підтримки
Для тих, хто знає історію, усе це – щемке відчуття повтору. Рівно сто років тому чеська земля вже ставала прихистком для цвіту української нації, яка тікала від більшовицького терору.
Президент Томаш Гарріг Масарик особисто ініціював “Руську акцію” – державну програму допомоги емігрантам. Завдяки їй Чехія стала світовим центром української науки в екзилі.
Феномен Подєбрад
У курортному містечку Подєбради українці тоді складали майже 30% населення. У стінах старовинного замку діяла Українська господарська академія, яка випустила сотні інженерів, економістів, лісівників.
Сюди мріяв вступити Степан Бандера, але польська влада не видала йому дозволу на виїзд. Ректором Академії у 1922-1928 роках був Іван Шовгенів – батько поетеси Олени Теліги. Саме тут Олена здобула документ для вступу до вищої школи. 1 серпня 1926 року вона одружилася з Михайлом Телігою, студентом УГА. Тут вона увійшла в коло молодих українських поетів, колишніх вояків армії УНР.
Цікавий факт: у тому ж замку після Другої світової війни відкрили інтернат. У 1945 році там навчалися майбутній президент Чехословаччини Вацлав Гавел і режисер Мілош Форман.
Прага як центр української думки
У столиці працював Український вільний університет, педагогічний інститут імені Драгоманова. Митці Празької школи творили культуру, яку вдома радянська влада випалювала залізом.
Чехи дали дім і знання тоді. Вони відкрили двері й зараз. Цей міст солідарності тримається вже ціле століття.
Сьогодні в Карловому університеті та інших вишах Чехії навчається багато українських студентів. Вища освіта в державних закладах безкоштовна навіть для іноземців – потрібно скласти тести на знання мови й культури та пройти співбесіду. Ці правила добре працюють на популяризацію чеської мови, і цей досвід варто врахувати українським вишам після війни.
Студентська молодь активно співпрацює з чеською та міжнародною спільнотою. Ініціатива Hlas Ukrajiny (“Голос України”) організовує заходи, завдяки яким український порядок денний залишається в інформаційному просторі Європи.
Театр і кіно як мова без перекладу
Зв’язок між країнами тримається не лише на пам’яті, а й на живому культурному обміні. Дехто побоюється, що чеське суспільство “втомилося” від українців. Але зали театрів свідчать про інше. Чеська публіка сприймає український голос тепло й з повагою.
Харківський театр ляльок, попри обстріли, продовжує працювати і привозив вистави до Праги. Чеський документальний фільм “Велика вітчизняна подорож” чесно показав глибину української трагедії й боротьби.
Навіть у стриманій кінотеатральній атмосфері чехи не приховували емоцій. Аплодували під час показів. Після титрів довго не розходилися – обіймали, розмовляли. Це було спільне проживання болю без перекладачів.
Але є інший діалог. Той, якого українці ще не навчилися вести між собою.
Розкол між “виїхали” і “залишилися”
Саме тому немає права руйнувати солідарність із чехами власними чварами. За фасадом безпечних вулиць у тилу зароджується тріщина. У соцмережах спалахують суперечки: “ті, хто виїхали” проти “тих, хто залишилися”. Одні звинувачують у зраді, інші відповідають образою.
Правда проста: цей розкол – подарунок ворогу. Проти українців ведеться інформаційна війна. Під кожною публікацією про Україну з’являються хвилі хейтерських коментарів – схоже на скоординовані атаки з метою розпалити ненависть.
Деякі місцеві політики не просто користуються цим, а самі розпалюють ворожнечу. На парламентських виборах у Чехії восени 2025 року партія SPD з антиімміграційною риторикою отримала майже 8% голосів. Якщо українці мовчатимуть одне з одним, вакуум заповнить чужа пропаганда.
Багато людей за кордоном працюють не за фахом. Колишні вчителі й юристи стоять на складах чи заводах, втративши статус заради безпеки дітей. Вони живуть “на валізах”.
Є й суто українські парадокси побуту. Демографи жартують: три професії повертають людей додому навіть тимчасово – стоматологи, гінекологи, косметологи. Європейська бюрократія та ціни змушують жінок долати тисячі кілометрів під сирени, щоб потрапити до свого лікаря. Дивний, але живий зв’язок із домом.
Потрібна чутливість одне до одного. Скарги на “важке життя в Європі” на тлі красивих краєвидів вдома можуть сприйматися як хизування. Тим, хто сидить без світла під обстрілами, важко таке зрозуміти.
Просте золоте правило для соцмереж: перш ніж написати гнівний коментар, уявіть фото свого паспорта поруч із нікнеймом. Чи сказали б ви це в очі сусідці, родичу, колезі?
Немає “інших” українців. В Україні українці, і в Чехії українці. Суперечка, хто більше страждає – штучна, нав’язана історія. Біль один. Мрія одна.
Жовтий потяг на схід
З празького вокзалу щодня йдуть сотні потягів. Але сльози на очах з’являються лише на платформах, звідки жовті експреси RegioJet вирушають на Перемишль чи на Чоп.
Колись автора навчили: жовтий – колір розставання. Він це запам’ятав. Але тепер жовтий – ще й колір надії.
Надії на нові зустрічі й нормальне життя там, де зараз лунають сирени. Життя без атак і тривоги – для дітей, для всіх, хто сідає у ці вагони.
Потрапити на жовтий потяг непросто.
Квитки розкуповують заздалегідь.
Для деяких чехів це ще один привід для роздратування.
– Якщо українці так масово їздять додому, – кажуть вони, – значить, там нічого не відбувається. Нас обдурили!
Дивно: вони бачать переповнений потяг, але не бачать напрямку. Для них це потяг додому. Для багатьох пасажирів – потяг назад у війну.
– Якщо там небезпечно, чому ви туди їдете?
Запитання абсолютно логічне.
Але логічне лише у світі, де людина завжди обирає безпеку.
Війна ламає цю логіку. Українець їде не тому, що небезпеки немає. А тому, що там його життя. Батьки. Дружина. Діти. Дім. Підрозділ. Відповідальність. Мирній людині важко це уявити. Звідси й народжується непорозуміння: рух назустріч небезпеці здається доказом того, що небезпеки не існує.
Червоний вогник останнього вагону зникає за поворотом колії. Ще хвилину тому жовтий потяг був яскравою плямою на сірому пероні. Тепер його поглинуло вечірнє небо, і колір розчинився в синяві. Можливо, саме так виглядає надія – колір розлуки, що зникає в кольорі, більшому за нього.