Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну тема радянських меморіалів набула нового звучання. У суспільстві дедалі гучніше лунають заклики до перепоховань і демонтажу пам’ятників, які десятиліттями вшановували загиблих радянських солдатів, але водночас слугували маркерами імперської присутності. Громадські активісти говорять про необхідність зміни парадигми вшанування пам’яті — від «безликих Альошок» до реальних імен місцевих українців.
Вінниця і Львів — перші приклади демонтажу радянської спадщини
Харківський активіст і керівник ГО «Деколонізація. Україна» Вадим Поздняков зазначає, що процес ліквідації радянських меморіалів стартував саме з обласного центру на Поділлі. У травні 2023 року у Вінниці провели масштабне перепоховання, повністю очистивши територію від радянської символіки. Львів, за словами активіста, долучився пізніше — тут останки були перепоховані як на Пагорбі Слави, так і на Марсовому полі, де раніше спочивали співробітники НКВС.
«У Львові це було місце проросійських провокацій ще з 1990-х. До 2022 року там збиралися нащадки КДБ-шників і місцеві “регіонали”. Це треба було прибрати давно», — вважає Поздняков.
Правова колізія: радянські написи — досі в межах закону
Попри суспільну підтримку деколонізаційних процесів, чинне законодавство продовжує захищати пам’ятники радянської доби. За словами Позднякова, в Україні досі не ухвалено навіть пом’якшеного законопроєкту, який би регламентував демонтаж або переосмислення таких об’єктів. Тому фрази на кшталт «Велика вітчизняна війна» чи 1941 як початок Другої світової — цілком легальні.
Втім, у деяких містах процес все ж почав рухатися. Наприклад, у Полтаві перепоховали останки червоноармійців, убитих селянами під час окупації УНР у 1919–1921 роках. У Харкові у 2017 році демонтували могилу Миколи Руднєва — радянського діяча, який насправді не був похований у місці, де стояв монумент.
Проблема наративу: українське суспільство ще не готове до єдиної позиції
Вадим Поздняков підкреслює, що відсутність єдиної політики в історичній пам’яті пояснюється незавершеною рефлексією щодо участі українців у Другій світовій війні. На сьогодні центральні радянські меморіали залишаються в усіх обласних центрах, окрім Львова і Вінниці. У районних центрах — як-от Мукачево, Свалява чи окремі міста Галичини — декомунізація триває швидше.
«Поки в нас не буде сформованого розуміння ролі українців у Другій світовій, не буде й системної державної політики. А тому суспільство досі не готове остаточно прощатися з радянськими наративами», — наголошує активіст.
Майбутнє меморіалів — не демонтаж, а переосмислення
На думку Позднякова, повна ліквідація пам’ятників — не завжди найкращий вихід. Меморіали мають залишитися, але бути радикально переосмисленими. У пріоритеті — імена місцевих жителів, які загинули на війні, а не узагальнені радянські символи. Особливо це актуально для східних областей, де радянські «зірки» та «вічні вогні» досі домінують у громадському просторі.
Щодо Харкова, активіст висловлює думку, що Меморіал Слави слід зберегти, але комплексно оновити за участі фахівців і громади. Натомість радянського солдата біля станції метро «23 серпня» необхідно прибрати повністю.
«Ми не можемо забути Івана Петренка з Циркунів, який загинув, воюючи з нацистами. Але пам’ятати його слід як українця, а не як безликого “Альошку”, — резюмує Поздняков.