Життя у Харкові після повномасштабного вторгнення вже ніколи не буде таким, як до війни. Але це не означає, що майбутнє міста — похмуре. Навпаки, саме під тиском війни тут з’являється нова генерація лідерів, ідей та рішень. Про трансформацію Харкова, мовне питання, радянські міфи і суб’єктність українських міст сходу в інтерв’ю виданню «Думка» розповів директор Інституту фронтиру та член Наглядової ради Суспільного Євген Глібовицький.
Харків, який уже не повернеться
Найбільша загроза для Харкова сьогодні — це сама війна. За словами Глібовицького, утримувати нормальність у прифронтовому місті можливо лише завдяки надзусиллям тисяч мешканців. Та ці зусилля не безкінечні.
«Ми не можемо вимагати від людей, щоб вони жили в постійному героїзмі. Рано чи пізно ресурси вичерпуються», — каже він.
Водночас він наголошує: Харків після війни не обов’язково буде таким, яким ми його знали. За аналогією з теорією п’яти Харковів Юрія Шевельова, новий Харків може бути містом зовсім інших людей з новими сенсами. Питання лише в тому, чи збережеться спадкоємність між поколіннями — в культурі, способах взаємодії, місіях міста.
Люди як точка опори
Попри втрати — людські, культурні, інтелектуальні — у Харкові з’явилися нові обличчя. І це, за словами Глібовицького, дає підстави для оптимізму:
«Ми бачимо фантастичну плеяду людей, які демонструють хребет, волю і прагнення. Вони шукають нові ідеї та втілюють їх навіть у таких важких умовах».
Проте для сталого розвитку цих ініціатив потрібне середовище підтримки — інституційне, організаційне чи навіть просто людське. Інакше навіть найсильніші виснажаться.
Інтелектуальний Харків не зник — він змінив форму
На закиди про те, що Харків ніби викреслено з культурного та наукового життя країни, Глібовицький відповідає особистим досвідом: у його житті Харкова стало більше. Хоч багато голосів і перемістилися фізично — вони залишаються пов’язаними з містом.
Він згадує активність літературного середовища, ініціатив на кшталт «Накипіло», роботу наукових осередків і навіть оборонні лабораторії, які стали ключовими в умовах війни:
«Харків дуже живий і потужний. Ця загроза лише мобілізує його. Але ми не повинні звикати до цього стану, бо це знову може виснажити нове покоління».
Про радянські міфи і нову реальність
Ще один виклик — це тягар радянської міфології, яка досі тяжіє над містом. Утім, Глібовицький вважає, що вона відімре разом із тими, хто її транслює. Головне — мати що запропонувати натомість. І сьогодні, на його думку, Харків таку альтернативу формує:
«Це місто – як натягнута струна. Воно постійно генерує нові ідеї, нові форми, нові сенси».
Політика, мова і спільнота
Після завершення війни зміниться і політичний ландшафт міста. «Повернення назад не буде за жодного сценарію. Всі шляхи — тільки вперед», — переконаний директор Інституту фронтиру.
Щодо мовного питання, то він визнає — це і наслідок колоніального минулого, і політична інструментація. Але з часом, вважає він, мова втратить політичну гостроту. Українці дедалі більше ідентифікуватимуть себе за глибинними, а не поверхневими ознаками.
Схід і Захід — процес пізнання триває
Попри уявлення, що мешканці західних регіонів рідко бувають на сході, мобільність, за словами Глібовицького, до вторгнення була навіть вищою на заході. І справа тут не у відстані, а в суб’єктності.
«Ми стаємо цікаві одне одному тоді, коли маємо що сказати. І нова українська суб’єктність східних міст — це якраз той феномен, який і створює простір для цього діалогу», — зазначає він.
А кожна поїздка на схід для нього — це перевірка власної спроможності бачити й розуміти. «Це завжди натхнення», — підсумовує Євген Глібовицький.