З початком повномасштабної війни у Харкові на вулицях з’явилася безліч покинутих домашніх тварин. Частину залишили у закритих квартирах, інших — просто викинули з машин або покинули біля будинків. Поки організовані волонтерські рухи лише формувалися, окремі харків’яни самотужки взялися рятувати чотирилапих. Без статусів, грантів і медійності — лише з людяності.
За даними офіційної статистики, в Україні діє понад 33 тисячі благодійних організацій і близько 107 тисяч громадських об’єднань, багато з яких займаються волонтерством. Але тисячі людей допомагають самостійно, без офіційних реєстрів. Вони не називають себе волонтерами — просто не можуть пройти повз чужий біль.
«Я залишилась одна на весь будинок»
Катерина Є., 32 роки, продавчиня у супермаркеті, мешкає у спальному районі Харкова. До війни вона підгодовувала місцевих котів і собак, а мешканці її будинку ніколи не проганяли тварин із підвалів.
«Після початку бойових дій у нас на подвір’ї з’явилося близько двадцяти нових котів, — розповідає Катерина. — Багато були породисті, доглянуті. Люди виїжджали, а тварини залишались. Я збирала гуманітарку, стояла в чергах по кілька разів, щоб узяти курятину чи крупи — усе варила для тварин».
Допомоги від офіційних зоозахисників спочатку не було. Лише влітку 2022 року почали з’являтися контакти волонтерів. «Двічі приїжджали люди з мішком корму і фотографувалися на тлі руїн. Після цього я ні до кого більше не зверталася», — каже жінка.
У 2023 році Катерина створила сторінки у соцмережах і почала прилаштовувати тварин онлайн. Згодом з’явилися п’ять постійних донорів. Тепер вона утримує понад 30 котів і двох собак — щомісяця витрачає близько 5 тисяч гривень лише на їжу. Через її руки пройшло вже 150 тварин, з яких 67 знайшли нові домівки.
«Я не можу пройти повз — вони мої»
Наталія З., 61 рік, бухгалтерка, також допомагала тваринам ще до війни. Коли почалися обстріли, сусіди приносили до її палісадника знайдених котів. «Декого просто залишали біля дверей. Тепер у мене вдома десять кішок, ще два десятки живуть у підвалі. Усі мають імена, і я знаю, хто де спить», — каже вона.
Жінка веде сторінку у соцмережах, де шукає нові родини для підопічних. Вона вже прилаштувала понад сто тварин, зокрема в Полтаву, Дніпро й Суми. «Організації допомагають кормом, але на ветеринарію грошей не вистачає. Тому прошу допомоги у людей і завжди звітую про витрати. На місяць іде приблизно 10 тисяч гривень», — зазначає Наталія.
«Я бачила в її очах переляк і осуд»
Світлана А., 48 років, підприємиця, розповідає, як під час черги на гуманітарну допомогу побачила на вулиці німецьку вівчарку. «Собака стояла осторонь, не підпускала людей, але було видно, що голодна. Ми поїхали купити м’яса, повернулися — її вже не було. Зате поруч з’явився лабрадор. Він підійшов і залишився з нами», — згадує жінка.
Тепер у Світлани — міні-притулок із одинадцяти собак. Вона не звертається по допомогу до волонтерів, але ділиться історіями у соцмережах. Десять її вихованців уже знайшли нові домівки. «Ці собаки пережили війну разом із нами. Їхні очі — це нагадування, що ми ще люди», — каже харків’янка.
«Кіоск і кішки — це все моє життя»
Тітка Жанна — знайома мешканцям 626-го мікрорайону. Вона торгує дрібним крамом у маленькому кіоску. Щоранку о 7:30 біля її віконця збираються до п’ятнадцяти котів. Вона знає кожного по імені, лікує, шукає зниклих і навіть підсовує корм у труби тепломереж, якщо там народили кошенята.
Продавці сусідніх кіосків допомагають рибою, а перехожі кидають монети у баночку «для котиків». Майже весь її прибуток іде на корм. Кішки біля кіоску стали символом району — для людей, які йдуть на роботу повз них, це маленький шматок тепла посеред війни.
«Ніч із баклажками гарячої води»
80-річний Микола Іванович доглядає котів, яких колись утримувала його донька — харківська ІТ-спеціалістка і відома меценатка Марина Д. Після її від’їзду за кордон старенький залишився з двома домашніми тваринами і десятком вуличних. У найхолодніші ночі він грів котів баклажками з гарячою водою, змінюючи їх кожні пів години, щоб ті не замерзли у підвалі.
Сусіди кажуть, що Микола Іванович робив це всю зиму 2022 року — без жодних камер, без публічності. Просто тому, що не міг інакше.
Харків’яни, які рятують покинутих тварин, не називають себе волонтерами. Вони не шукають подяк чи визнання — лише зберігають людяність там, де її так легко втратити. Їхня допомога стала непомітною частиною опору війні, бо, рятуючи життя тих, хто не може сказати «дякую», вони рятують і самих себе.
