Історія харків’янина Вадима Батія охоплює два десятиліття боротьби – від участі у Помаранчевій революції та Революції Гідності до служби на передових ділянках фронту. Сьогодні він – заступник командира батальйону 113 бригади тероборони, що тримає оборону поблизу Вовчанська.
Початок: коли протест став особистою справою
Вадим згадує, що його участь у революційних подіях була абсолютно природною. Він виходив на протести у Харкові і Києві, вперше прийшовши до Шевченківського пам’ятника після розгону студентів 30 листопада.
“Коли почались події, які зі студентських протестів переросли у Революцію Гідності, я не міг бути ніде, крім цього місця. Їх почали розганяти в Києві – для мене це був як маркер, що це моя двіжуха”, – розповідає військовий.
До цього він долучався і до подій Помаранчевої революції. Каже, що для нього це було питанням обов’язку перед країною.
“Ми так само долучались, бо то святе для українців, які мають розуміння розвитку країни. Коли не однаково мені”, – пояснює він.
Після революції: волонтерство та розуміння загроз
Після Революції Гідності Вадим почав допомагати військовим на Донбасі. Він проходив вишколи, бо усвідомлював, що повномасштабна війна – питання часу.
“У нас усе під корінь українське знищувалось і була повзуча окупація. Це був крик останньої надії – боротьба помираючої нації за своє виживання”, – говорить він.
Вадим переконаний, що мета Росії незмінна – знищення української ідентичності. Тому для нього національна ідея стала фундаментом особистого вибору.
Повномасштабне вторгнення: рішення, яке не потребувало роздумів
24 лютого 2022 року він був удома з родиною. А наступного дня пішов у військкомат. Каже, що не мав внутрішнього права залишатися осторонь.
“Все летить, все бахкає, а я тут. Я набрав побратима, він покликав до 113 бригади. Ми приїхали, за пару годин видали автомати – і все”, – згадує він.
Його троє дітей на той момент були шестирічними, восьмирічними і десятирічними.
“Зараз їм 10, 12 і 14 – майже чотири роки мої діти ростуть без мене через клятих кацапів”, – каже Вадим.
Харківщина, Ізюмщина, Бахмут, Вугледар
За час служби Вадим пройшов майже всі ключові напрямки Харківщини. Він обороняв північний кордон області та Ізюмщину, брав участь у Харківському контрнаступі, воював під Бахмутом і у Вугледарі.
“Це моя земля. Обломиться їм усім, усіх вб’ємо, усіх знищимо”, – пригадує він дні оборони Салтівки, де поруч із позиціями були гараж і квартира його дитинства.
Сьогодні він керує бойовими підрозділами на півночі Харківщини. Каже, що його мотивація не змінилася – він захищає своїх дітей і свій дім.
“Неньку рідну захищаю. Не хочу, щоб мої діти по засвітах десь вештались. Це наша Богом дана земля, я саме захищаю своїх дітей”, – говорить військовослужбовець.
Заклик, який не втрачає актуальності
Вадим переконаний – війна потребує залучення кожного, хто здатен допомогти.
“Не вийде так, що одні щось роблять, інші – нічого, а потім усі кричать про права. Про обов’язки ніхто не має забувати. Перемога буде у будь-якому випадку, але чим більше людей включиться, тим швидше вона прийде”, – підкреслює він.
Історія Вадима Батія – це шлях людини, для якої свобода країни стала особистою справою задовго до початку повномасштабної війни. Його досвід залишається нагадуванням, що боротьба за Україну триває щодня – на Майдані, у тилу і на передовій.
