Історія двох братів з Рубіжного, знайдених у лікарні після втечі від обстрілів, знову повертає до болісного запитання: чи могло бути інакше. Через роки після Майдану в Україні дедалі частіше звучить спокуса уявної «тиші без спротиву».
У квітні 2022 року знімальна група Дмитра Комарова зафіксувала у Сєверодонецькій лікарні двох дітей, яких волонтери Червоного Хреста вивезли з-під вогню. П’ятирічний Михайлик, який називав себе Петровичем, і його старший брат Джейсон уже втратили дім – його розбомбила ракета.
Діти чекали на матір. Вона вийшла на ринок по продукти і зникла. Пізніше стало відомо: 34-річну жінку схопили окупанти, утримували в полоні, били, допитували, принижували. Один з військових неодноразово ґвалтував її, погрожуючи ще страшнішою розправою. Через кілька днів катувань її вивезли в центр міста і кинули напризволяще.
Коли вона змогла повернутися додому, дітей там уже не було. А її син, ще не знаючи всієї правди, сказав тоді фразу, яка різонула не менше за вибухи:
“Краще б не починалося це все… в 2014-му. Краще було б без війни, без усього цього…”
Сьогодні, на дванадцятому році війни з Росією і на четвертому році повномасштабного вторгнення, подібні думки зринають не лише у вустах дітей, зламаних війною. Вони циркулюють у соцмережах, у побутових розмовах, у спробах переписати причинно-наслідковий ланцюг подій.
Теза проста і зручна: якби не було Майдану – не було б і великої війни. Саме так уже десять років працює російська пропаганда, перекладаючи провину за власні злочини на жертву.
Річниця Революції гідності щоразу повертає до теми альтернативної історії. Уявна Україна, де Янукович або інший кремлівський ставленик зберіг владу ціною репресій чи громадянської війни, малюється декому як простір безруїнний і спокійний.
Там, за цією уявною завісою, стояли б пам’ятники Леніну, у школах вивчали б Пушкіна, на офіційному рівні святкували б дати російських діячів, а весну щоразу накривала б хвиля показного “побєдобєсія”. Крим, Донбас і вихід до Азовського моря формально залишалися б у складі країни. Маріуполь, Бахмут, Вовчанськ не були б перетворені на попіл. Десятки тисяч людей не загинули б.
Економіка трималася б на дешевих російських енергоносіях, кредитах і транзиті. Без проривів. З корупцією. Армія – без авіації, без ракет, під контролем кураторів. Поліція – роздута і репресивна. Патріоти – у в’язницях або на кладовищах. Українська мова – на маргінесі. Російські військові бази – на українській території. Можливо, навіть ядерна зброя.
Держава втрачала б суверенітет не одразу. Повільно. За принципом “салямі” – свободу за свободою.
І ця картинка справді може здаватися привабливою на тлі сьогоднішніх руїн, похоронів і новин з фронту. Так само, як колись дехто фантазував, що поразка у Другій світовій нібито принесла б “баварське”. Ігноруючи саму суть нацистського режиму.
Та історія не знає умовного способу. Вона не питає, якою ціною зручніше жити. Вона запитує інакше – чого варта свобода.
Французи після революції 1789 року теж питали себе, навіщо було скидати монархію. Вони отримали терор, війни, диктатуру Наполеона, демографічну прірву і лише через десятиліття – повернення династії. Але шлях назад уже не обнулив зрушення, які відбулися в суспільстві.
Російська пропаганда звично будує картину світу, де українці завжди “винні”, а Росія – завжди “невинна”. У ній не прийнято питати, чи варто було захоплювати Крим, роздмухувати війну на Донбасі, починати так звану “СВО” ціною мільйона загиблих і поранених, економічної ізоляції та залежності від Китаю.
Для диктатури це лише “двіжуха”. Для народів – трагедія.
Історична правота українського спротиву підтверджується не лише власним досвідом. Її підтверджує весь XX столітній шлях народів, які опинялися під російським чоботом: Фінляндія у 1939-му, Східна Німеччина у 1953-му, Угорщина у 1956-му, Чехословаччина у 1968-му, Польща з її придушеним, а потім відродженим рухом спротиву. Ніхто з них не хотів бути частиною імперії.
Революція гідності відбулася не заради красивого прапора Євросоюзу на горизонті. Вона стала бар’єром на шляху повернення до імперії.
І якби Майдан придушили у 2014-му, він майже напевно спалахнув би знову – у 2024-му чи пізніше. Бо втрату держави народ рідко приймає без спротиву. А ціна такої втрати майже завжди вища за ціну боротьби.
У 2023 році з’явилася новина, що Петровича і Джейсона вдалося возз’єднати з мамою. Після всього пережитого вони знову разом.
Хочеться вірити, що і для країни ця дорога без умовного способу завершиться не лише болем, а й справжнім, вистражданим майбутнім.