Владиславу Григорчуку – 28. Майже три роки його життя минули в російському полоні після оборони Маріуполя. Сьогодні він знову в Україні, проходить лікування в Луцьку і вчиться жити з пам’яттю, яка не стирається.
Матрос 36 окремої бригади морської піхоти потрапив у полон у квітні 2022 року. Перед цим були бої, загибель побратимів, нестача води й їжі. А ще – рішення не зламатися.
Шлях морського піхотинця і оборона Маріуполя
24 лютого 2022 року для Владислава почалося звичайно. Наряд, бронежилет, думки про сон. А за кілька хвилин – слова офіцера про повну бойову готовність і початок війни.
“Я не думав, що в XXI столітті таке буде. Але коли в Маріуполі почали складатися дев’ятиповерхівки, було вже не смішно.”
Рідним він говорив, що все спокійно. Брехав. Свідомо. Бо не хотів, щоб мама бачила те, що бачив він.
У бригаді Владислав був старшим оператором станції радіоперешкод. Завдання – глушити ворожі дрони. У реальності повномасштабної війни це стало майже неможливо: металеві конструкції заводу імені Ілліча, де тримали оборону, заважали роботі техніки.
Відступу не було. Команди теж. Морпіхи залишилися на заводі, бо там ще були укриття, які витримували обстріли.
Медикаментів бракувало. Бинти прали і використовували повторно. З їжі – черпак каші чи рідкого супу. Вода швидко закінчилась. Але адреналін і бажання вижити тримали.
Поруч воював двоюрідний брат Владислава – Віталій Шендрик. Вони трималися разом до останнього.
“До мого полону брат не дожив дві години. Під час спроби прориву він загинув разом з іншими хлопцями.”
Три роки російського полону
У полоні головне правило було просте – мовчати і виконувати накази. У місцях утримання почалося інше життя. Побиття. Приниження. Покарання за саме походження.
“Найгірше було за те, що ми українці. Західна Україна для них – це одразу ярлик.”
Спілкуватися дозволяли лише російською. За українську карали. Катування були системними. Струм. Побиття. Психологічний тиск.
Одним із методів допитів був так званий “тапік”. Владислава під’єднували до польового телефону ТП-57 і переконували, що це детектор брехні.
“Сказали: якщо не будеш брехати – нічого не буде. Я сказав, що підтягуюсь 15 разів. І вони 15 разів крутнули.”
День у СІЗО Волгоградської області був схожий на попередній. Сидіти за столом. Дивитися в стіну. Не розмовляти. Не рухатися.
Фізичні навантаження виглядали знущанням. Тисяча присідань на голодний шлунок. Люди втрачали свідомість. До лікарів не зверталися – знали, що стане гірше.
За час полону Владислав втратив до 20 кілограмів ваги.
Повернення додому і підтримка рідних
Листи були рідкістю. Але кожен – як ковток повітря. Перед Новим 2025 роком Владислав отримав лист від мами. Потім ще один у серпні. А перед звільненням – одразу два.
“Це був найкращий подарунок. Кращого вже й не буде.”
Дівчина Наталія чекала його три з половиною роки. У листах він писав, що все добре. Що читає, гуляє, має друзів. Правду залишав при собі.
1 жовтня він підписав папір про відмову воювати проти РФ. Наступного дня камеру відкрили. Переодягнули. Посадили в транспорт. Літак.
Відчуття дому прийшло з двох слів.
“Слава Україні!”
Перший дзвінок – мамі. Після паузи. Коли зміг говорити.
Сьогодні Владислав і Наталія разом. Він проходить реабілітацію і планує майбутнє.
Каже просто:
“Ми показали, що можемо стояти і не зламатися. Їм нас не здолати.”