Молодший сержант Олександр Ярош із Мереф’янської громади загинув у червні 2023 року під час бойових дій на Луганщині. Його життєвий шлях — приклад тихої відданості та стійкості, які відзначають справжніх військових.
Дитинство без матері, але з опорою родини
Олександр народився 25 березня 1984 року в Харкові. Коли йому було чотири, померла мати. Певний час він жив із батьком, а більшу частину дитинства провів із дядьком. Після його смерті найближчою людиною для хлопця стала тітка Світлана Сосонна.
“Він називав мене мамою. Казав, що це те, чого йому не вистачало з дитинства”, — згадує Світлана.
Навчався в Мереф’янській школі №4. За словами тітки, Олександр був тихим, скромним, любив читати, добре ставився до людей і тварин. Після школи він здобув професію маляра-штукатура в Рокитнянському технічному училищі, хоча працювати за спеціальністю не довелося.
Перші кроки у дорослому житті та Революція Гідності
Після училища Олександр працював на Харківській бісквітній фабриці, освоїв керування автонавантажувачем і винаймав житло неподалік, щоб уникати довгих щоденних поїздок із Мерефи.
Під час Революції Гідності він був серед активних учасників подій у Харкові, хоча про це майже не говорив.
“Він уникав гучних слів і не любив виставляти себе напоказ”, — розповідає Світлана.
За даними Мереф’янської громади, Олександр був єдиним учасником Революції Гідності з її складу.
Військова служба та бойовий шлях
У 2014 році Олександра призвали на строкову службу. Він брав участь у боях на сході України — обороняв Донецький аеропорт та воював у районах Мар’їнки, Часового Яру, Краматорська. Згодом підписав контракт і залишився в лавах ЗСУ.
Служив у десантно-штурмових підрозділах, займав посади навідника та командира протитанкового відділення. Мав звання молодшого сержанта та багато стрибків із парашутом.
З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році брав участь у обороні Сумського напрямку, зокрема міста Суми. Про війну говорив мало, був замкнутим, але завжди дбав про побратимів.
“Там в рюкзаку яблучка ще”, — жартував він у відповідь на запитання про їжу в окопах”, — ділиться тітка.
Олександр пережив втрату побратимів на бойових позиціях, особисто доставляючи тіло одного з них після обстрілу.
Поранення та повернення на фронт
Протягом служби Олександр отримав кілька поранень. У 2022 році після тяжкого поранення пройшов операції, залишилися численні осколки. Провів місяць на лікуванні під доглядом тітки і добровільно повернувся на фронт.
“Лікарі не радили, але він казав, що його там чекають хлопці, його друзі”, — пригадує Світлана.
Загибель і нагороди
Олександр загинув 10 червня 2023 року під Білогорівкою. Тіло знайшли лише через кілька днів через складну обстановку. Офіційно смерть зафіксували 13 червня.
За службу отримав сім відзнак, серед яких нагорода від головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. У грудні 2025 року посмертно удостоєний ордена “За мужність” ІІІ ступеня. Загальна вислуга Олександра у ЗСУ перевищувала 10 років.
Світлана Сосонна прагне, щоб пам’ять про племінника зберігалася у Мерефі. Планує встановити меморіальну табличку на школі №4, де він навчався.
“Олександр був тихою, порядною й відданою людиною — без гучних слів робив свою справу до останнього. Часто казав: ‘Все буде добре. Все буде Україна'”, — згадує тітка.
Його історія — про скромність, відданість та мужність, що залишаються у серцях тих, хто його знав і цінував.
