За чотири роки великої війни черкащанка Аліна Недайвоз побудувала власну систему фронтової логістики – від пошуку автівок у Фінляндії до фарбування машин перед передачею військовим.
Її результат вимірюється не звітами, а колесами: близько 300 машин уже працюють на фронті.
У перший день повномасштабного вторгнення вона вивезла дітей за кордон. І одразу ж повернулася в Україну.
Бо вирішила, що тут потрібніша.
З того моменту її життя перетворилося на безперервні рейси, дзвінки, митні декларації і черги на СТО. За останні півтора року, відколи працює її фонд, команда оформила і доставила 75 автівок. До цього – ще понад дві сотні.
Разом – близько трьох сотень машин для війська.
До війни Аліна не мала жодного стосунку до автомобільного бізнесу. Єдиний досвід – громадська діяльність у русі за доступне розмитнення.
Саме він і став фундаментом майбутньої логістики війни.
Перший рейс у березні 2022 року був схожий на авантюру. Тоді ще ніхто не знав, як взагалі перевозити військові машини через кордон.
“Треба чотири автівки перевезти через кордон, бо це перший раз, ніхто цього не зробить, окрім тебе”, – сказав мені колега Слава Дзюблик.
Вони їхали вп’ятьох. Серед них був нині покійний Павло Собко. Одна з автівок була для нього. Він назвав її Дракон.
Через Луцьк, заміну екіпажів і хаос перших тижнів війни колона прорвала кордон і повернулася з чотирма машинами.
Так почалася історія.
За кілька днів до цього Аліна сама пережила виснажливий виїзд, коли вивозила своїх дітей у Швецію. Дорога тривала чотири доби.
“Я їхала 2 березня і повернулася тільки 6-го. Назад я їхала одна на чужій автівці, ще й з гуманітаркою. Я тоді не знала, чи ми ще колись побачимося”, – згадує вона.
Дітям було десять і одинадцять. Повернулися вони лише влітку 2022 року, коли стало зрозуміло, що в Україні можна жити.
Сьогодні робота Недайвоз – це не лише кермо і дорога. Це сотні юридичних рішень.
Вона працює тільки з країнами, законодавство яких знає досконало. Понад рік – з Румунією. Вже два з половиною роки – з Фінляндією.
“Я знаю, чому я їду у Фінляндію. Я знаю їхнє законодавство і їхній ринок. Тому з Німеччиною я не працюю”, – пояснює вона.
Кожна автівка проходить довгий шлях.
- пошук у країні-донорі з урахуванням законодавства
- перевірка реальної вартості і стану
- юридичне оформлення гуманітарної допомоги
- логістика через транзитні країни
- доставка в Україну власним ходом
- ремонт, техогляд і фарбування
- передача конкретному бойовому підрозділу
Один рейс – це близько 2300 кілометрів. І одразу видно, що потрібно міняти, лагодити або підсилювати.
Аліна каже, що фарбує автівки сама. Іноді з чоловіком. Фарбу дають небайдужі. Компресор збирали власноруч.
“Є люди, які навіть відмовляються брати гроші за роботу. Я просто кажу: дякую В’ячеславу і Артемові”, – говорить вона.
Потреби фронту за ці роки змінилися. Якщо у 2022-му всім потрібні були пікапи, то тепер військові часто просять звичайні легковики.
“Вони називають їх господарочками. Це звичайні автівки, але вони теж воюють”, – каже Аліна.
За цей час її команда пофарбувала щонайменше 72 такі машини.
Підрозділи знаходять її самі. Через знайомих, побратимів, командирів.
“Я не працюю з людьми з вулиці. Мені важливо знати, що це чинні бойові підрозділи”, – пояснює волонтерка.
Іноді подяка приходить у несподіваній формі. На четвертому році війни вона вперше отримала підписаний прапор – від 36-ї бригади.
Але є й інший бік.
“Пару автівок ми привезли тоді, коли їх уже не було кому передавати”, – зізнається Аліна.
Це були ті моменти, які не перекреслює жоден прапор.
Вона працює без зарплати, без відсотків і без “водійських”. Каже, що нині багато хто на такій логістиці заробляє.
“Можна купити автівку у мене. А можна купити автівку зі мною. У мене – жодного разу. Зі мною – постійно”, – формулює вона різницю.
Найбільший біль для неї – юридичні пастки для поранених військових. Якщо боєць демобілізований, він більше не має права на гуманітарну автівку.
“Чому хлопці, які купують машини за власні кошти, після поранення мають повертати їх у частину? Це несправедливість”, – каже вона.
Алгоритму, що буде з такими автівками після війни, досі не існує.
Її син зараз має 25 років. І, ймовірно, теж піде у військо.
“Як мама – я хочу плакати. Як людина – розумію, що це обов’язок”, – говорить Аліна.
Вона живе від рейсу до рейсу. Від запиту до запиту. Майбутнє не планує.
“Я живу тут і зараз. Їм це потрібно. Мені потрібно їм допомогти. Ми робимо одну справу, просто кожен на своєму місці”, – каже волонтерка.
І її війна – це теж дорога. Без зупинок.