Після трьох років неволі, тортур та виживання на межі людських можливостей вогнеметник 36-ї бригади морської піхоти Анатолій Дворський нарешті вдома. Його шлях до рідної Тернопільщини проляг через руїни Маріуполя та найжорсткіші катівні Росії.
Військова кар’єра Анатолія розпочалася у 2018 році зі строкової служби, яка швидко переросла у професійний контракт. Доленосним містом для нього став Маріуполь – там він тримав оборону в окопах ще до початку повномасштабного вторгнення. Коли велика війна прийшла на українську землю, морпіх опинився в епіцентрі подій на заводі “Азовмаш”.
Крихка оборона під вогнем авіації
Наприкінці лютого 2022 року підрозділ Дворського зайняв позиції на заводі. Як досвідчений вогнеметник, він прикривав прикордонників, стримуючи ворога на підступах до підприємства. Оборона тривала до квітня під постійними обстрілами з танків та БТРів, поки небо розривала російська авіація. Перша спроба прориву 10 квітня завершилася трагедією – колону накрили вогнем, було багато загиблих.
Вирішальний момент настав 12 квітня:
- Позиції морпіхів були вщент розбомблені.
- Під час другої спроби виходу вціліло лише два вантажівки КАМАЗ.
- Анатолій почув звук ворожих дронів і встиг наказати бійцям залишити машини за мить до мінометного обстрілу.
Група з 20 чоловік, яка дивом вижила в підвалах, подолала пішки близько 18 кілометрів полями. Проте на відкритій місцевості їх засік безпілотник. Оточені з усіх боків, виснажені захисники були змушені здатися, оскільки прийняти бій у чистому полі було неможливо.
Перші дні неволі та втрачена обручка
Після короткого перебування на складах під Маріуполем, де пайок складав 250 грамів каші на двох, почалася депортація. Полонених перевозили у нелюдських умовах: у 30-місному автобусі тіснилося по 70 осіб. У селищі Сартана на військових чекала перша жорстока “прийомка”.
“Я не хотів знімати свою обручку, сказав їм, що вона не знімається. Вони пішли за ножицями, сказали, що зараз відріжуть палець. Довелося зняти, але я поламав її, щоб вони не носили”, – згадує боєць.
Катування струмом та “сині тіла” у СІЗО №2
Справжнє пекло почалося у Волгоградській області. У Камишині полонених зустріли настільки жорстоко, що кілька людей загинуло безпосередньо під час “прийомки”. Пів року в СІЗО перетворилися на суцільне катування. Співробітники ФСБ вимагали від Анатолія зізнань у вбивстві цивільних, якого він не вчиняв.
Режим у російському СІЗО був направлений на повне придушення волі:
- Постійні удари електрошокерами та “тапіками” (польовими телефонами).
- Зламані ребра та пальці під час допитів.
- Побиття в банях, де немає камер спостереження.
- Заборона на вільне пересування навіть усередині камери.
Анатолій згадує, що через п’ять місяців катування припинили – ворогу потрібно було, щоб гематоми на тілах полонених зійшли перед наступним етапом переміщення.
Пропаганда замість допомоги
Згодом морпіха перевели до казарм у Ростовській області. Там умови залишалися складними: зламані носи під час прибуття та відверте знущання медичного персоналу, який топтав ліки ногами, заявляючи, що “тут не санаторій”. Коли ж приїхали правозахисники, росіяни влаштували театральну виставу для камер.
На 500 полонених видали лише сім посилок з України. Щойно камери вимкнули, допомогу відібрали. Військовим залишили лише крихти – трохи печива та футболки, тоді як засоби гігієни, куртки та сигарети привласнили наглядачі.
2 жовтня 2024 року Анатолій Дворський повернувся додому під час 69-го обміну. Але війна досі приходить до нього уві сні. Він прокидається мокрий від жахів, а посеред звичайної прогулянки з дітьми перед очима раптово постають картини загибелі побратимів у Маріуполі.
Попри важку психологічну реабілітацію, захисник виніс із полону головний урок – не відкладати життя на потім. Тепер він переконаний: якщо хочеш зробити добро близьким або обійняти дружину – це треба робити негайно, бо ніхто не знає, скільки часу нам відведено насправді.