Історія українського парламентаризму зберігає неоднозначні постаті, чий злет і падіння стали символами епохи. Володимир Івашко – яскравий приклад такої людини. Його політичний шлях уособлює крах надій цілого покоління радянської номенклатури.
Колишній перший секретар Харківського обкому Владислав Мисниченко згадував, як особисто сприяв кар’єрі Івашка, помітивши в тому неабияку напористість. За словами Мисниченка, Івашко не боявся сперечатися з керівництвом, що в тогочасній партійній ієрархії вважалося рідкісною рисою. Згодом він перейшов на роботу до ЦК КПУ, а згодом — очолив Дніпропетровську область.
Критичний момент настав 4 червня 1990 року, коли Верховна Рада УРСР обрала його своїм головою. Тоді майбутній перший президент Леонід Кравчук висловлював подив через подальші дії Івашка. Вже невдовзі він покинув Київ заради посади заступника Михайла Горбачова у Москві. Цей крок викликав обурення в українському суспільстві. Політичні опоненти навіть влаштували своєрідний похорон Івашка на Хрещатику.
Існує декілька версій щодо мотивів його втечі до Москви та подальшої ролі у фінансових махінаціях пізнього СРСР. Зокрема, у літературі згадується про сумнівні фінансові оборудки партійних верхів з валютою, де фігурували прізвища близькі до оточення Івашка. Це окрема сторінка історії.
Наостанок варто зауважити, що на відміну від офіційних біографій, що вказують на смерть Івашка у Москві, існують свідчення про його кончину в Німеччині перед запланованою операцією. Він так і не став лідером, якого потребувала незалежна держава. Це фінал кар’єри.

