Вячеслав Петченко, боєць з Лозівщини, навесні 2026 року повернувся додому після чотирьох років випробувань. Половину цього часу захисник провів у російській неволі, куди потрапив після запеклих боїв на Донеччині.
Бойовий шлях ветерана
Чоловік брав участь в АТО ще з 2014 року. Тоді він зізнається, що до кінця не усвідомлював справжньої суті війни. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Вячеслав без вагань знову вдягнув піксель. Його родина поставилася до цього рішення з розумінням. Боєць встиг повоювати на Ізюмському напрямку, тримав оборону в Соледарі та під Бахмутом.
Важко було скрізь, важко було там, де гинули побратими.
Обставини захоплення у полон
Полону передували важкі бої поблизу Лиману. Разом із трьома побратимами вони потрапили в оточення, намагаючись вивести поранених. Окупанти діяли великими групами, постійно тиснучи на позиції наших військ. Спочатку захисників утримували у прифронтовій ямі, а згодом етапували до Білгородської області.
Один із конвоїрів виявився вихідцем з України, чиї батьки переїхали на Брянщину ще перед анексією Криму. Проте за подальшим маршрутом ставлення до бранців лише погіршувалося.
Допити та жорстоке утримання
Вячеслава викликали на допити частіше за інших через його досвід участі в АТО та танкову спеціальність. Росіяни відчайдушно намагалися сфабрикувати проти нього справу. Згодом бранця перевели до Нижньогородської області.
Умови в новому місці були надсуворими: двері з ґратами, постійні приниження та фізичне насильство. Особливою жорстокістю відзначалися підрозділи башкирів та воронезькі військові, тоді як москвичі трималися осторонь. Від психологічного тиску рятував лише інстинкт спротиву: полонені сприймали ворожу пропаганду виключно навпаки.
Потім, не знаю, можливо, їм приказ прийшов, можливо, змінилась політична ситуація, але вони якось стали не так нас сильно бити. Тримали звичайно, щоб не розслаблялися, але принаймні хоч перестали сильно бити. Потиличник могли дати, але в основному давили сильно морально.
Життя в очікуванні обміну
У грудні 2025 року дружина надіслала листа, який додав сил боротися далі. За час неволі через жахливий раціон Вячеслав втратив щонайменше 20 кілограмів ваги. Охороняли все так, щоб полонені не могли зробити навіть імпровізованої зброї з побутових предметів.
Згодом бранці навчилися інтуїтивно відчувати наближення звільнення. Спостереження за дрібними деталями в камері давали надію на майбутній обмін. Коли полонених почали частіше переводити між корпусами, вони зрозуміли: велике повернення близько.
Почали нас туди-сюди переводити, і ми зрозуміли, що справа пахне грандіозним обміном.