Він пішов на фронт добровольцем, ще будучи студентом. Пройшов Донеччину, Херсонщину, пережив три поранення і не раз повертався у стрій. Дмитро Терновий, бойовий медик з Криму, розповідає свою історію війни, яка почалася задовго до 24 лютого, і тінь окупації, що наздогнала навіть його батьків.
Його спогади – різкі, уривчасті, але щирі. Як удари, що приходили раптово. Як сни про дім, який залишився на півострові.
У 2019 році Дмитро пройшов вишкіл і вступив до добровольчого підрозділу “Госпітальєри”. Свої перші ротації він провів під Маріуполем та біля Донецька, поєднуючи службу з навчанням.
Він згадує, що навчальна аудиторія перетворилася на бліндаж, а зошити – на рідкісну розкіш. Але вибору не було.
“Бойовий медик – це піхотинець. У тебе ззаду медичний рюкзак, автомат, і ти як всі інші береш участь у таких діях”, – пояснює Дмитро.
Повномасштабне вторгнення він зустрів із побратимами біля Волновахи. Саме тут, у районі села Зачатівка, під жорсткими боями на межі Донеччини і Запоріжжя, Дмитро отримав перше поранення від танкового снаряда. Після короткого лікування повернувся на позиції.
Друге поранення прийшло вже на Авдіївському напрямку. Штурм села обернувся уламком мінометної міни в живіт і легені, а дорога до стабілізаційного пункту стала ще одним випробуванням: машина з бійцями перекинулася.
“Всі, хто були в машині, були з важкими травмами. А я – через те, що був пристебнутий, залишився живий”, – каже він.
Під час служби Дмитра довго переслідували сни. Крим повертався знову і знову – дім, двір, футбольне поле, друзі, які лишилися в дитинстві. Ці образи наздоганяли його у момент, коли навколо лунали вибухи.
“Дуже мене крило через це, часто снилося. Я там народився, 20 років прожив. Дуже хотів би ще раз побувати вдома”, – зізнається він.
З півострова Дмитро виїхав у 2016 році разом із Таврійським університетом, який був змушений переїхати до Києва. Йому так і не видали російський атестат – лише ксерокопію, з якою він і вступив до вишу.
Втім, окупація наздогнала його і після виїзду. До 2024 року його батьки залишалися в Криму, і Дмитро з міркувань безпеки не розповідав їм про службу. Але російські спецслужби дізналися.
Обшуки, допити, вилучені телефони, спроба сфабрикувати кримінальну справу – усе це змусило його батьків терміново полишити дім.
“Вони почали переслідувати їх через мене. Добре, що батьки встигли виїхати, бо могли мати великі проблеми”, – каже Дмитро.
Після трьох поранень улітку 2024 року він завершив службу. Але війна, каже, залишається поруч: у спогадах, у побратимах, у домі, який досі чекає на звільнення.