Всеукраїнський радіодиктант національної єдності, який традиційно має об’єднувати українців, цього разу спричинив протилежний ефект. Подія, що мала символізувати єдність, розділила суспільство на два табори — схвальних прихильників і різких критиків.
Ще у 1924 році Микола Куліш писав із Одеси своєму другу Івану Дніпровському: «Публіка розклалася на два табори і лається, аж слина летить». Ці слова, здається, цілком підходять до нинішнього резонансу навколо радіодиктанту.
Більшість коментаторів, серед яких і постійні учасники диктанту, різко розкритикували як текст, так і манеру читання. Водночас менша, але активна частина суспільства наполегливо захищає організаторів і виконавицю диктанту — народну артистку Наталію Сумську.
Диктант у турборежимі
Головним об’єктом критики стало саме прочитання тексту. Як зауважують учасники, диктування було «в турборежимі» — надто швидке, без дотримання нормативних пауз. Автор матеріалу, філолог із 37-річним стажем, визнає: навіть досвідченим педагогам було складно встигати записувати слова.
«Це не вина, а біда Н. Сумської, яку просто не підготували як слід, поклавшись на сценічний досвід», — зазначає він. Подібні зауваження лунали і після диктанту 2021 року, коли Юрій Андрухович теж читав текст у прискореному темпі.
Тоді журналісти навіть назвали публікацію «Радіодиктант для стенографістки, або Як встигати за Андруховичем». Проте нинішня хвиля невдоволення перевершила всі попередні. Соцмережі рясніють повідомленнями на кшталт: «Диктант прочитано поза нормативами — швидко, непрофесійно!» або «Це не диктант, а насмішка над ним».
«Кадять ладаном» чи «мішають із багном»
Попри шквал критики, чимало українців захищають і авторку тексту, і актрису, що його зачитувала. У коментарях звучать відгуки: «Текст чудовий, актуальний, емоційно насичений» або «Пані Наталія диктувала чудово. Більшість педагогів диктували б гірше».
Такі реакції автор матеріалу порівнює з відомим висловом: «Комусь і морква делікатес, якщо не куштував нічого солодшого».
Мовна суперечка та «незрозумілі» слова
Ще одним джерелом дискусії стали маловідомі або діалектні слова, які містив цьогорічний текст — «допіру», «лелітки», «кияхи», «пітятко», «між’яр’я». Саме вони викликали обурення частини учасників диктанту, які вимагали «чистої літературної мови» без регіоналізмів.
Автор наголошує, що подібна реакція свідчить про зашореність і консерватизм суспільства. Адже діалекти, за його словами, — це струмки, які живлять ріку літературної мови. Деякі з них згодом стають літературними словами, як це вже траплялося в історії української мови.
Для прикладу він згадує роман Олеся Гончара «Прапороносці», де подоляк Хома Хаєцький уживає слово «допіру», а також звертає увагу, що слово «лелітки» є в тлумачному словнику без жодних обмежень щодо вживання.
Знання, які збагачують
Попри хвилю критики, автор нагадує, що знання мовних скарбів не шкодить, а збагачує людину духовно. «Біблія каже: “Знання примножують скорботу”, але у випадку мови це не так. Знання лише розвиває», — зазначає він.
І завершує іронічно: «Тож годуймо курчаток чи пітяток, варімо качани чи кияхи кукурудзи, прикрашаймо сукні лелітками. Головне — залишаймося єдиним народом, навіть у мовних відмінностях».