Дергачівська громада на Харківщині сьогодні нагадує розірване навпіл полотно: поки тилові райони активно відновлюються, прикордоння перетворилося на полігон для випробувань російської зброї. У зоні, де повітряний простір на глибину до 10 кілометрів контролюється ворожими безпілотниками, залишаються сотні людей, які принципово відмовляються залишати свої домівки.
Найбільшою загрозою останнього часу стала зміна тактики окупантів. Як повідомляє речник місцевої МВА Олександр Кулік, з початку року росіяни почали масовано застосовувати FPV-дрони, зокрема на оптоволокні, для полювання на цивільних. У січні жертвами таких прицільних атак стали п’ятеро мешканців громади, ще четверо отримали поранення. Трагедія в Козачій Лопані, де дрон знищив автівку з двома волонтерами (35 та 63 років), що везли людям хліб, стала черговим підтвердженням свідомого терору.
«Окупанти чудово знали, що це цивільний автомобіль, бо кілька місяців тому вони у своїх телеграм-каналах публікували цю ж машину й писали, що – російські військові відвели дрон від цивільної машини», – зазначає Кулік.
За даними розвідки, посилення атак пов’язане з ротацією ворожих підрозділів. Новоприбулі окупанти фактично тренуються на цивільних об’єктах, обираючи мішенями машини швидкої допомоги, ДСНС та комунальні служби.
Географія стійкості на межі вогню
Попри щоденний ризик, у прикордонній смузі досі мешкає близько 800 осіб. Влада констатує: вмовляти людей виїхати стає дедалі важче. Дітей у небезпечних зонах не залишилося, а дорослі тримаються за рідні стіни навіть за відсутності базових комунікацій. Наразі демографічна карта найгарячіших точок виглядає так:
- Козача Лопань – близько 400 мешканців;
- Цупівка – 150 осіб;
- Дубівка – близько 100 людей;
- Нова Козача – понад 70 осіб;
- Малі та Великі Проходи – 15 мешканців;
- Токарівка та Гоптівка – 12 осіб.
Частина людей обирає шлях «локальної міграції», переїжджаючи до трохи безпечніших Прудянки, Слатиного чи Руської Лозової. Ті, хто має дітей, переважно обирають самі Дергачі або Харків. У селах безпосередньо біля кордону немає ані світла, ані газу, ані центрального водопостачання – виживати допомагають лише колодязі та гуманітарні поставки питної води.
Контрасти тилового життя та плани на повернення
У самих Дергачах ситуація кардинально інша. Місто намагається жити повноцінно: ремонтуються пошкоджені будинки, працюють 27 сільськогосподарських підприємств, а місцева влада працює над поверненням бізнесу для наповнення бюджету. Особливу увагу приділяють створенню безпечних умов для молоді, аби вони мали змогу розвиватися попри близькість фронту.
У громаді активно створюють безпечні простори на базі освітніх закладів. Наприклад, у Дергачах та Безруках для дітей організовано:
- арт-терапію та спортивні секції;
- курси з 3D-моделювання та робототехніки;
- інформаційне кібернавчання;
- зустрічі з відомими діячами культури.
Проте зима приносить нові виклики. Постійні обстріли енергетичної та газової інфраструктури, загроза ударів КАБами та «шахедами» створюють колосальний тиск на людей. Як підкреслює Олександр Кулік, попри пригнічений стан через щоденну небезпеку, мешканці продовжують повертатися додому, працювати та відновлювати те, що було зруйновано.