Українська мова століттями жила без єдиних правил. Але у 1928 році в Харкові було зроблено спробу, яка змінила хід мовної історії.
Тоді з’явився правопис, який намагався поєднати різні частини країни не політично, а мовно. Його назвали Харківським. А згодом – «скрипниківкою».
Цей документ став не просто набором норм. Він став спробою мовної єдності.
До початку ХХ століття українська мова розвивалася фрагментарно. Відсутність власної держави й поділ українських земель між різними державами не залишали шансів на усталену орфографію.
Тож мовознавці й письменники створювали власні правописні системи. Іноді вони були індивідуальними. Іноді – регіональними.
На початку ХІХ століття з’явилася система Олексія Павловського, викладена у його «Граматиці малоросійського наріччя» 1818 року. Саме нею, з певними відмінностями, послуговувалися у своїх творах Григорій Квітка-Основ’яненко та Петро Гулак-Артемовський.
Згодом український мовний простір поповнили:
- «максимовичівка» Михайла Максимовича;
- «кулішівка» Пантелеймона Куліша;
- «драгоманівка» Михайла Драгоманова;
- «желехівка» Євгена Желехівського.
До речі, саме «драгоманівку» можна побачити й сьогодні – на двадцятигривневій купюрі, де нею надруковано фрагмент поезії Івана Франка «Земле моя, всеплодющая мати».
Спроба впорядкувати орфографію була й на початку української державності. У 1919 році Іван Огієнко видав «Головніші правила українського правопису», призначені для загальноукраїнського вжитку.
Втім, справжнім поворотним пунктом стала подія кінця 1920-х.
У травні – червні 1927 року Харків, тодішня столиця УСРР, приймав масштабну правописну конференцію. Вона тривала десять днів. Участь у ній взяли близько шістдесяти осіб.
Серед них – Сергій Єфремов, Агатангел Кримський, Леонід Булаховський, Михайло Наконечний, Майк Йогансен, Микола Хвильовий. Західну Україну представляли Степан Смаль-Стоцький, Володимир Гнатюк та Василь Сімович.
Головне завдання було чітким.
Поєднати традиції Наддніпрянщини та Галичини.
Рішення ухвалювали не без суперечок. Але компроміс знайшли. У 1928 році правопис офіційно затвердили й рекомендували для використання на всій території України та в діаспорі.
Чим же цікавий був Харківський правопис?
Передусім – своєю об’єднавчою ідеєю. Він став першим соборним правописом, що намагався синхронізувати різні мовні традиції.
У ньому зберегли літеру ґ. Закріпили норми, які відображали живу українську мову. Сформували спільні правила для територій, де українською говорили по-різному.
Чимало положень «скрипниківки» зберегли актуальність і сьогодні. Зокрема, правила написання ненаголошених голосних.
У правописі 1928 року це формулювалося так:
“Е чи И § 2. Ненаголошене е в yкраїнській мові звичайно вимовляється невиразно, дуже наближаючись до и, як також і навпаки, і таким чином ці звуки змішуються, але писати треба за етимологією слова…”
Водночас для сучасного читача документ може виглядати незвично. Передусім через термінологію.
Префікси там називали приростками, суфікси – наростками, корінь – пнем, алфавіт – альфабетом, а середній рід – ніяким.
Найбільше дискусій викликав розділ про іншомовні слова. Саме тут різниця між західною та східною мовними традиціями була найпомітнішою.
Правопис допускав відмінювання слів авто, бюро, депо, кіно, піяніно. У багатьох запозиченнях передбачалося пом’якшення л – бальон, блюза, лямпа, флякон.
У назвах населених пунктів відчутний вплив живої мови Лівобережжя. Тому фіксувалися форми Луганське, Старобільське, Луцьке.
Не випадково Володимир Сосюра писав про:
“Лисиче над Дінцем … де висне дим заводу”.
Саме Лисиче, а не Лисичанськ.
Для Вовчанська правопис пропонував народну форму Вовча. І вона й досі живе у розмовному мовленні мешканців регіону.
Втім, мовна революція виявилася короткою.
У 1933 році Харківський правопис оголосили буржуазно-націоналістичним. Його скасували. Нову редакцію максимально наблизили до російської орфографії.
Доля укладачів була трагічною. Багато з них зазнали репресій. Народний комісар освіти Микола Скрипник покінчив життя самогубством.
І все ж цей правопис не зник.
Ним і досі користуються в українській діаспорі. На нього спиралися мовознавці Олександр Пономарів та Ірина Фаріон. А редакція «Українського правопису» 2019 року закріпила низку його норм як варіантні.
Серед них – етер поряд з ефіром, катедра поруч із кафедрою, міт і міф, патос і пафос.
Так само повернулися варіанти родового відмінка назв міст: Амстердаму, Лондону, Ліверпулю, Парижу – поряд із формами на -а.
Закінчення -и у словах радости, совісти, Руси теж співіснує з сучасними варіантами на -і.
Чи варто повертати Харківський правопис повністю? Це питання звучить і сьогодні.
Найвиваженішу відповідь на нього дав директор Інституту української мови НАН України Павло Гриценко:
“Ніколи не треба орієнтуватися на минуле. Але потрібно обов’язково це минуле знати й бачити; знати, що в цьому минулому є таким, що працює. Це не має бути механічне перенесення із правопису 1928 року… Важливо, щоби правопис відповідав духові української мови й був законом розвитку української мови”.
Пам’ять про Харківський правопис – це не ностальгія. Це досвід.
Досвід, який і сьогодні допомагає українській мові розвиватися без втрати себе.