Офіцер Нацгвардії з позивним «Руді», родом із Харкова, провів у російському полоні 27 місяців. Його історія — не просто свідчення про жорстокість і тортури, а глибокий зріз того, як працює ворожа машина подавлення, дезорієнтації та вербування. У червні 2025 року його вдалося повернути в межах обміну. Своїм досвідом він поділився у великому інтерв’ю.
«Моїх 13 місяців просто не існувало»: початок полону
Полон «Руді» потрапив у березні 2023 року під Кремінною. У вирішальний момент він висунувся на допомогу побратимам, однак через проблеми зі зв’язком та власну емоційність потрапив у ворожу пастку. Вогнепальне влучання зупинив бронежилет — життя врятовано, але не свобода.
З перших хвилин росіяни почали знущання: удушення пакетом, удари в живіт, катування молотком по ногах. Далі – комендатура в Луганську, де на нього «полювали» місцеві МГБ. Його били струмом через тіло, викручували пальці, допитували про неіснуючих найманців, HIMARS-и та вигадані агентурні мережі.
«Душогубка»: позасистемна катівня, де не було ні днів, ні прізвищ
Після комендатури «Руді» потрапив до місця, яке самі ж полонені називали «душогубкою». Це була повністю ізольована локація без вікон, годинників, інформації та повітря. Людей утримували як рабів: будівництво вночі, повна дезорієнтація, постійна вологість, спеку та кисневе голодування.
Замість імен – номери. Замість одягу – робочі комбінезони, «як у міньйонів». Замість медичної допомоги – тувинець, який зашивав без анестезії. В камерах — по 40 осіб, конденсат стікав по стінах. Умови були такими, що навіть сірники не спалахували — бракувало кисню.
«Вони мені обіцяли, що він ніколи не потрапить у списки»: зрада від рідної матері
Матір «Рудого» — росіянка. Росія намагалася використати цей факт для морального тиску: умовляння, маніпуляції, дзвінки. Проте боєць не піддався. Лише після повернення дізнався, що рідна мати свідомо не сприяла включенню його до списків на обмін. «Вона більше вірить російському телебаченню, ніж сину, який бачив війну на власні очі», — зазначив він.
Катівні, смерті й приниження
Окрім «душогубки», були ще СІЗО та виправна колонія. Але найбільше страждань було саме в ізольованому таборі. Тут людей били до смерті. «Було три смерті лише за мій час. Один — ще до першого допиту. Просто охоронці вбили його в карцері», — розповідає «Руді».
Його катували струмом, били по голові, принижували, включали гімн України і чекали реакції. Не встав — били струмом. Вистояв — били ще дужче. Такі знущання були рутинними.
Промивання мозку і вербування
Система була збудована на повному контролі: змінювали час прийому їжі, обмежували у праві користуватися туалетом, забирали особисті речі. Головна мета — зламати волю.
Психологічний тиск будувався на твердженні, що «держава вас покинула». Вони переконували, що Україна не бореться за своїх. Але навіть у таких умовах більшість полонених не ламалася. «Ламалися або дуже прості, або дуже перелякані. Або ті, кому обіцяли скорочення терміну», — говорить військовий.
Характер, що тримає Україну
Коли його запитали росіяни: «Чому ви — найнебезпечніший противник?», «Руді» відповів просто — через характер. «Ми захищаємо свою землю не за гроші, а за майбутнє», — наголошує він.
У росіян, каже, все крутиться навколо зарплат: «Перше питання, яке вони ставили: скільки вам платять? Їх не цікавило, чому ми тут. Лише гроші».
Повернення додому і служба далі
«Руді» повернувся до України 13 червня 2025 року. За 27 місяців він схуд до 53 кілограмів. Однак уже через два дні усвідомив, що це не сон — він вдома. У шпиталі пройшов повне обстеження. Після реабілітації повернувся до служби. Каже: рішення не зміниться. «Я існую — значить, мушу захищати».
Найбільше його дратує сьогодні — російська мова в сервісах: «Четвертий рік війни, а досі молодь у Харкові говорить російською в магазинах. Це теж війна — тільки культурна».
Заклик до українців
«Далі буде важче. Ми б’ємося з ворогом, який має все: більше людей, більше грошей, більше зброї. Але він не має одного — характеру. А в нас він є», — підсумував боєць. Його історія — це не лише свідчення. Це – фронт правди, який мусить бути почутий.