Історія Ігоря Калініченка – це хроніка надлюдської витривалості, що загартовувалася у вогні Маріуполя та холодних камерах російських тюрем. Пройшовши через пекло Оленівки та виснажливі допити, офіцер Національної гвардії України не просто вижив, а й менш ніж за рік після обміну знову одягнув однострій.
Мати героя, Алла Фесюн, згадує, що військовий гарт сина проявився ще в одинадцятому класі, коли хлопець, який захоплювався футболом, раптово поставив родину перед фактом: іду у військове училище. Жінка зі сльозами на очах спостерігала за першими кроками сина на полігоні під Вовчанськом, потай сподіваючись на мирну професію, але доля обрала інший сценарій. До початку великої війни Ігор уже був досвідченим офіцером, воював у АТО і служив у Маріуполі у складі 12-ї бригади НГУ імені Дмитра Вишневецького на посаді майора.
86 днів сталевої оборони та невідомість полону
Ранок 24 лютого почався для родини з дзвінка сина – він повідомив про вторгнення. Далі були два місяці під завалами та обстрілами на «Азовсталі». Попри критичний дефіцит їжі та постійну небезпеку, Ігор знаходив сили заспокоювати матір, надсилаючи фото «борщу», який насправді був лише шматком сухаря. Він став голосом надії не лише для своєї сім’ї, а й для батьків строковиків, яким намагався передати звістку про їхніх дітей.
Вихід у полон стався 20 травня 2022 року – символічно і боляче, адже саме цього дня офіцеру виповнилося 30 років. Почалися довгі два з половиною роки тиші, яку лише зрідка пробивали випадкові кадри з пропагандистських фільмів РФ, де рідні впізнавали виснаженого та поголеного налисо Ігоря.
«Я вважаю їх героями – 86 днів тримати оборону. Хто у полоні – теж герої. Але за всю героїчність росіяни судять “Азов”», – каже Алла Фесюн.
Тортури Пермі та диво передноворічного обміну
Полон став для полковника випробуванням на фізичну межу. Оленівка, Таганрог, Перм, Оскол – географія російського знущання була широкою. В Оленівці він став свідком вибуху сусіднього бараку, де загинули його побратими. В російських тюрмах доводилося стояти по 16 годин на добу, що серйозно підірвало здоров’я ніг, а їжу могли дати посеред ночі або не дати зовсім.
Довгоочікувана свобода прийшла 30 грудня 2024 року під час 59-го обміну. Перші слова сина до матері були короткими та по-військовому чіткими:
- Повідомлення про те, що він на підконтрольній території.
- Ствердження, що «руки та ноги цілі».
- Обіцянка вилікувати все інше.
Життя після: реабілітація та повернення на фронт
Після восьми місяців інтенсивного відновлення, яким опікувалася патронатна служба «Азову» в різних містах України – від Одеси до Трускавця, – Ігор Калініченко прийняв рішення повернутися до лав ЗСУ. Зараз він у званні полковника продовжує працювати з особовим складом, використовуючи свій досвід для підготовки нових бійців. Війна змінила його: він став м’якшим до рідних, почав частіше говорити ласкаві слова, які раніше приховував за офіцерською стриманістю.
Сьогодні його мати стала своєрідним «секретарем» для інших родин, чиї близькі досі в неволі. Вона веде спеціальний зошит із прізвищами тих, кого Ігор бачив у російських катівнях, і передає цю безцінну інформацію зневіреним родичам. Жінка закликає всіх, хто чекає, берегти себе та залишатися емоційно здоровими, щоб мати сили зустріти своїх героїв так, як вона зустріла свого сина.