На міському цвинтарі у Богодухові, що на Харківщині, щодня можна зустріти літню жінку, яка з неймовірною ретельністю прибирає чужі могили. 80-річна Поліна Бакуленко вже сім років поспіль опікується сотнями поховань, перетворивши цю справу на свою щоденну місію.
Масштаб її роботи вражає – на сьогодні під наглядом пенсіонерки перебуває близько 350 могил. Шлях до цієї незвичної діяльності розпочався з випадкової зустрічі під час прибирання родинних ділянок. Тоді землячка, яка переїхала до Харкова, попросила жінку приглянути за похованнями її близьких.
Війна внесла свої корективи у долі багатьох замовників Поліни. Жінка згадує, як одна з клієнток під час повномасштабного вторгнення жила у її доньки, але згодом померла. Зв’язок з рідними перервався, проте пані Поліна продовжує прибирати ту ділянку безкоштовно. Вона переконана: раз вже почала справу, не можна її кидати, адже це може принести комусь крихту щастя.
Я приходжу – одразу пам’ятники обтираю. Дощ піде, обприскує, пісок летить на пам’ятники – кругом обтерла. А мити буду я безпосередньо перед Великоднем, тому що ще будуть дощі. Потім – бур’яни. Усюди ж бур’яни ростуть. Сапачкою вирубую, вигрібаю, на смітник виношу. Зробила щойно – і приємно дивитися: частенько, добре. Може, і їм там добре, ми ж не знаємо, що там на тому світі.
Питання оплати для жінки другорядне. Дехто з клієнтів платить, скільки вважає за потрібне, інші ж – зникли чи виїхали. Часто телефонують люди з-за кордону або з інших міст України, наприклад, нещодавно був дзвінок з Ужгорода з проханням розчистити зарослу могилу. Втім, чимало ділянок пенсіонерка прибирає просто так, бо родичі померли або більше не приїжджають.
Зараз пані Поліна гостро потребує коштів на ремонт власного житла. Жінка розповідає, що вибухова хвиля вибила вікна в її хаті, а допомоги від місцевої влади вона так і не дочекалася. Через це їй довелося переїхати до доньки.
Зміна місця проживання суттєво ускладнила роботу. Раніше пенсіонерка мешкала впритул до кладовища і могла приходити туди тричі на день. Тепер їй доводиться долати відстань у сім кілометрів, щодня витрачаючи 100 гривень на таксі.
Щоденна норма Поліни Бакуленко становить близько 10 могил. Попереду Великдень, і жінка ставить перед собою амбітну мету – встигнути до свята впорядкувати ще 40 ділянок, щоб усі три з половиною сотні поховань мали охайний вигляд.
І за кордоном люди, і на західній частині України, і тут є – скрізь. Є такі, що хворі, дзвонять, кажуть: «Я ж не можу поприбирати». Друга дзвонить, каже: «Я боюся». Кажу: «А я не боюся, як тут літає?».
Життєвий шлях від народження у Німеччині до роботи на цвинтарі
Доля жінки була непростою від самого народження, яке припало на 1945 рік у Німеччині, куди її батьків вивезли на примусові роботи. Згодом сім’я повернулася на Харківщину. Тяга до цвинтарного спокою з’явилася у Поліни ще в дитинстві, коли вона всюди супроводжувала свою набожну бабусю.
Бабуся жінки була неписьменною, проте знала напам’ять усі церковні пісні. Її постійно запрошували співати на похоронах, а маленька Поліна бігала за нею «хвостиком». Саме з тих часів у неї залишилося особливе ставлення до цього місця.
Доглядати за могилами пенсіонерка почала не одразу. Протягом десяти років вона присвячувала себе соціальній допомозі, доглянувши за цей час 47 самотніх літніх людей. Тільки після цього вона перейшла до роботи на кладовищі, де тепер працює фактично цілий рік, навіть під час зимових буревіїв та дощів.
Я оце думаю, що зараз роблять російські агресори із нашими людьми, і згадую, що мама розповідала. Каже: «Вони саджали нас разом з дітьми. Ми весь час їли разом з їхніми дітьми. І всім однакові порції. І казали, хто хоче добавки, будь ласка, беріть, щоб голодні не були». І вона каже: «Нас ніколи не залишали голодними. Ми завжди їли разом зі усією сім’єю». Оце мені дуже сподобалося. Які б вони не були агресори – вони ж вороги, – а вони нормально ставилися.