Боєць 12-ої бригади спеціального призначення “АЗОВ” Національної гвардії України, волинянин Олексій з позивним Dark, сьогодні проходить складний шлях реабілітації. Військова кар’єра чоловіка розпочалася ще у 2017 році, коли 20-річний будівельник отримав повістку на строкову службу. Попри очікування серйозної фізичної підготовки, реальність армійського побуту виявилася іншою, проте саме цей досвід навчив його залізному самоконтролю.
Рішення залишитися у війську було виваженим – за пів року до завершення “строчки” Олексій підписав контракт. Він прагнув змін та професійного зростання, тому згодом пройшов навчання у Золочеві, де здобув звання сержанта та посаду командира відділення. До повномасштабного вторгнення його служба була пов’язана з охороною громадського порядку у патрульній роті.
На схід України боєць вперше потрапив наприкінці 2021 року. Олексій згадує, що передчуття великої війни було вже тоді, хоча конкретної інформації бракувало. Ротація його підрозділу із зони ООС відбулася лише за двадцять днів до 24 лютого 2022 року.
Повномасштабне вторгнення застало гвардійця у Луцьку. Тривожний дзвінок серед ночі та повна бойова готовність не стали несподіванкою, адже речі вже були зібрані. У перші дні місто охопив хаос, а найбільшим страхом Олексія була безпека рідних, які свого часу сподівалися, що він повернеться до цивільного будівництва.
Весь 2022 рік військовослужбовець намагався перевестися до бойового підрозділу, проте через тогочасні обмеження це вдалося лише наступного року. Він потрапив до штурмової роти, де пройшов етап злагодження. Dark переконаний: найважчим у підготовці є не фізичний гарт, а подолання морально-психологічного бар’єра.
Перший бойовий вихід відбувся у район населеного пункту Ягідне, що на Бахмутському напрямку. Через дефіцит техніки бійцям довелося здійснити важкий маршкидок, щоб замінити побратимів на позиціях і розпочати штурм ворожих рубежів.
Саме там Олексій отримав першу контузію та осколкові поранення у спину. Під час бою від вибуху міни у нього відмовили навушники, а наступний приліт стався, коли він їх зняв. Попри шок і писк у вухах, боєць продовжував виконувати задачу, розуміючи, що від його стійкості залежать життя інших.
Позивний Dark з’явився через любов до нічних операцій. Після лікування волинянин не просто повернувся у стрій, а за рекомендацією командирів перейшов до розвідки. Ця робота вимагала нових знань: орієнтування за азимутом, розрахунку дистанції до виходів ворожих снарядів та постійного спостереження.
Друге поранення наздогнало бійця під час перезмінки на складній ділянці з камінням. Під час швидкого перебігання пролунав вибух – Олексій наступив на невідомий пристрій. Вже у безпечній зоні він побачив розірвану підошву та кров на стопі лівої ноги, яка ставала мішенню для травм уже вдруге.
Згодом у житті військового сталася важлива особиста подія – переведення в тил через народження сина. Олексій одружився вже під час великої війни з дівчиною, з якою зустрічався до вторгнення. Він зізнається, що підтримувати стосунки на відстані вкрай важко, проте народження дитини стало найсильнішим стимулом жити далі.
Третє, найважче поранення сталося у листопаді минулого року. Завданням було знешкодження ворожого дрона, що впав біля стежки. Попри обережність, Олексій наступив на замасковану пастку. Вибух, секундна паніка і чітке усвідомлення: стопи більше немає.
Боєць самостійно наклав собі турнікет і на четвереньках відповз до побратима. Завдяки туману, який завадив ворожим FPV-дронам піднятися у повітря, евакуація до стабілізаційного пункту тривала менше двох годин. Лікарям не вдалося врятувати стопу, яку буквально розірвало вибухом.
Реакція дружини на новину про ампутацію була по-військовому стриманою та навіть з долею чорного гумору. Вона жартома дорікнула чоловікові, що просила його “не ходити наліво”, адже саме ліва нога Олексія страждала під час усіх трьох поранень.
Шлях до відновлення розпочався у центрі SuperHumans, куди пораненого доправили з Краматорська. Під час важкого переїзду розбитою дорогою у Олексія навіть розійшлися свіжі шви від удару об ліжко. Після реампутації та курсу фізичної терапії в Моршині він знову повернувся до центру для протезування.
Процес звикання до штучної кінцівки виявився непростим через фантомні болі. Боєць зізнається, що кілька разів на день йому хочеться почухати п’ятку, якої не існує. Попри це, він швидко опанував ходьбу, ігноруючи зауваження терапевтів про необхідність довше користуватися милицями.
Зараз Олексій вже впевнено керує автомобілем на автоматичній коробці передач, хоча чутливість для “механіки” ще не повернулася. Надягання протеза зранку займає у нього лише пару хвилин: розмотування кукси, лайнер, шкарпетка – і він готовий до руху.
На протезі бійця прикріплена іграшкова капібара – подарунок дружини. Маленький син Олексія сприймає залізну ногу як об’єкт для ігор і постійно намагається “вкрасти” іграшку з неї. Сам Dark ставиться до поглядів перехожих на вулиці абсолютно нейтрально.
Попри важку травму, він не вважає себе інвалідом і планує продовжувати службу. Оскільки на передову з протезом шлях закритий, Олексій розглядає можливість стати інструктором, використовуючи свій багатий бойовий досвід. Його тримає відповідальність перед сім’єю та бажання довести справу до кінця.
Мирне життя іноді дратує воїна, а звуки птахів або шум у небі викликають миттєві флешбеки про прильоти КАБів. Боротися із “синдромом вцілілого” та накопиченою агресією йому допомагають поїздки на полігон, де стрільба стає найкращим способом вивільнити емоції.
Військову форму поза службою Олексій не носить із принципових міркувань. Найкращим моментом за весь час війни він називає можливість заїхати за смачним бургером після успішного виходу з позицій та довгоочікувану тишу.
Щодо майбутнього свого сина боєць налаштований демократично. Якщо хлопець колись обере шлях військового, батько обіцяє не перешкоджати, а лише підтримати цей свідомий вибір. Зараз же головне для захисника – бути поруч із сім’єю та вірити у перемогу.