Колись її життя було пов’язане зі сценою, репетиціями та культурними подіями. Сьогодні – з молитвою, фізичною працею і тишею волинського монастиря. Монахиня Василина розповіла про дорогу, що привела її від акторства до чернецтва, і про щоденний ритм життя за монастирськими стінами.
Монахиня несе послух у Петропавлівському скиті Свято-Миколаївського Жидичинського чоловічого монастиря на Волині. До прийняття постригу вона навчалася на акторку драматичного театру та працювала режисеркою у Здолбунівському будинку культури.
Родом Василина з Рівного – міста, де немає монастирів. Каже, у дитинстві й юності вона фактично не бачила монахів і мала про чернецтво стереотипне уявлення.
“Я завжди думала, що в монастир йдуть люди від якогось нещастя, дуже засмучені, бо щось у них не вдалося. І коли в мене був такий настрій, я казала: піду в монастир. Але, кажуть, будьте уважні до своїх слів, бо вони мають властивість збуватися. У Господа дуже хороше почуття гумору”, – зізналася вона.

Про монастир Василина почала замислюватися під час навчання у Рівненському державному гуманітарному університеті. Акторську професію обрала не з дитячої мрії, а з пошуку.
Вона не могла визначитися, ким хоче бути – журналісткою чи лікаркою, і щороку змінювала рішення. Сцена ж, за її словами, давала змогу прожити різні ролі й долі.
“Мої батьки були шоковані: ти ж ніде не займалася. Але з часом я зрозуміла, що, напевно, це був промисел Божий. Зі школи я потрапила в атмосферу інтелігенції та естетичного виховання, а далі вже був духовний шлях”, – сказала монахиня.
Студентські роки вона згадує як світлий і насичений період. Улітку шукала підробіток, але одного разу роботи не знайшла. Саме тоді її частіше почала тягнути церква.
“Раніше я ходила до храму раз на рік – перед Пасхою. Це була традиція. А тоді Господь десь торкнувся мого серця. Я любила храм, але не так часто ходила. А тут щось змінилося”, – розповіла Василина.

Вона дедалі частіше відвідувала Покровський храм у Рівному. Одного вечора після служби їй не захотілося повертатися додому, і з’явилася думка залишитися при церкві.
На той час дівчина співала в хорі Петро-Павлівського храму у Здолбунові й звернулася до священника з питанням, чи може бути корисною при храмі ще якось.
“Я дуже довіряла священнику. Він не був байдужим. Я розповіла йому про ці думки, а він каже: тобі в монастир. Ночувати в церкві – це ж тільки монастир. Я подумала: знову монастир. Але стало цікаво, що це таке”, – згадала вона.
Поки Василина вагалася, закінчила університет і влаштувалася працювати в будинок культури. Саме тоді священник запропонував їй поїхати на екскурсію монастирями Волині.
У Жидичині вона вперше побачила монахів. Її здивувало, що вони жартують, спілкуються з гостями просто і відкрито.
“Ми звикли, що в соборі все помпезно. А тут – тиша. Один отець, потім інший. Я стояла і на Херувимській пісні раптом зрозуміла, що минула вже половина Літургії”, – розповіла Василина.
Після поїздки їй захотілося повернутися до Жидичина. Протягом двох місяців вона регулярно приїжджала на служби, аж поки їй порадили звернути увагу на жіночий монастир у Луцьку.
“Отець Віталій сказав: май совість, це чоловічий монастир. Поїдь у жіночий. Так я попросилася пожити в луцькому монастирі на місяць”, – згадала вона.
Після повернення додому Василина відчула, що звичне життя більше не приносить радості.
“Я сиділа на роботі, читала Євангеліє і відчувала, що я тут чужа. Монахи мене розуміли, вони стали рідними. А в іншій компанії мені казали, що я якась дивна”, – пояснила черниця.
У Луцькому монастирі Святого Василія Великого вона прожила чотири роки. Нині несе послух у Жидичині.
Стереотипи про чернецтво, каже Василина, далекі від реальності.
“Чернецтво – це не понурі люди, які сидять по кутках і нічого не їдять. Монастир – це звичайні люди, які живуть з Господом і живуть у радості. Сюди йдуть не з розчарування, а за покликом серця”, – наголосила вона.

День у монастирі має чіткий ритм. Починається з особистої молитви, о 8:00 – загальна. Далі – сніданок і розподіл послухів.
- робота на городі;
- косіння трави;
- заготівля дров;
- приготування їжі.
“У нас усе як у людей. Якщо не будеш працювати, не будеш мати. Але о шостій вечора – обов’язково вечірня молитва”, – розповіла Василина.
Після вечері з 20:00 до 23:00 – час тиші. О 23:00 звершується полуношниця. Щосуботи в монастирі служать панахиду, зокрема за загиблих воїнів.
Монахи також беруть участь у Неусипаємому псалтирі. Миряни подають записки за померлих, і чернецтво щодня молиться за них та за своїх рідних.
Так виглядає життя без сцени. Але з глибоким внутрішнім світлом.

